У 1978р. спілка письменників Ізраїлю звернулася до Академії івриту з проханням «вжити заходів щодо зростання кількості іншомовних вивісок на вулицях ізраїльських міст».

Ситуація, котру письменники назвали «загрозливою», полягала у тому, що чимало крамниць, кав’ярень, ресторанів та інших закладів взяли за моду брати іншомовні назви. Наприклад, якщо мова йшла про крамниці одягу – «Сосьєте Шоп», «Фам Фаталь», «Магарадж Фешнс»; заклади громадського харчування – «Ше Клодін», «Тейст оф Сичуань»; торгівельні та бізнес-центри – «Дізенґоф Сентер» чи «Міґдаль Сенчурі», і т.д., і т.п. Це явище вже починало ставати частиною повсякдення і люди сприймали його як щось цілком природнє й почасти вже не звертали на це уваги. Однак письменники застерігали, що за такого стану речей міста ризикують втратити свій єврейський характер, тому з цією «модою» слід боротися.

 

Взагалі-то кажучи, війна за іврит уже не була на той ча якимось новим явищем. Так, на початку століття (XX-го), на території сучасного Ізраїлю не послуговувалися івритом. Мовами спілкування були їдиш, ладіно, німецька, французька, арабська та ін., і викладання нею у школах теж не велося. Однак, у краї тоді знаходилися люди, котрі боролися проти використання іноземних мов і наполягали на тому, що слід стверджувати іврит у якості єдиної мови єврейського населення Ізраїлю.

 

У 1905р. у місті Яфа було створено гімназію «Герцлія», де уперше почали викладати всі предмети на івриті. Кілька років по тому було створено аналогічну «Гімназію» у Єрусалимі, де теж викладали виключно на івриті.

 

Як викладачі, так і студенти усвідомлювали, що та «війна» є не лише війною за іврит у якості мови викладання у тій політехніці, а війною за статус івриту в країні взагалі. Ця війна увійшла в історію Ізраїлю як «Мовна війна».

 

Політехнічний університет не відкрився вчасно, як планувалося, бо розпочалася Перша Світова війна. Тим часом, івритом стали викладати у багатьох школах, і коли, по закінченню війну, таки було відкрито політехніку, у суспільстві не лишилося сумнівів, і як там, так і в Єрусалимському університеті було впроваджено іврит у якості мови викладання.

 

Водночас, поза навчальними закладами все ще не скрізь і не всі послуговувалися івритом. І от, 1923р. однієї суботи кілька сотень молодих людей вирішили й заснували «Полк захисників івриту»: вони боролися проти використання усіх іноземних мов, особливо – їдишу.

 

Члени «полку» навчалися й навчали один одного івриту, добирали івритські еквіваленти до іноземних слів. Також, вони зривали театральні вистави, що велися на їдиші, знищували й пошкоджували вивіски, виконані іншими мовами, і влаштовували демонстрації проти власників крамниць та кав’ярень, котрі використовували у назвах іноземні слова. Було чимало членів «Полку», котрі не читали книжок чи навіть листів від друзів, якщо ті були не на івриті. Коли у 1930-х роках у Ізраїлі (тоді Палестині) почала з’являтися звукове ( а не німе) кіно, чимало активістів «Полку» завбачили у цьому загрозу для івриту, зокрема, у піснях, що звучали в тих фільмах. Звучали пропозиції заборонити прокат таких кінофільмів у Ізраїлі (Палестині), аж доки іврит не затвердиться у якості єдиної розмовної мови в країні.

Повний скан тексту, з підручника ”שעת העברית “ за колективним авторством Ідіт Вольпе, Хани Харусі, Едни Лауден, Рахель Шошан , видання 1991р., ч.2.

 

Траспарант містить надпис «Лише івритом!». Євреї, що несуть транспарат, кажуть «Так» кожен мовою держави походження (французькою, арабською, німецькою, англійською та російською).

Вочевидь, просто переклад статті лишав би неабиякий простір для трактування (залежно від уподобань, темпераменту та політичної орієнтації читача). Як справедливо зазначив редактор рубрики одного з українських журналів, у нас все ж дещо відмінна від Ізраїлю ситуація, і з цього матеріалу можна почерпнути як натхнення, так і приклади невдалої і не вельми припустимої тактики.

 

Що надихає – що мову було відтворено з нуля, за браку актуальних понять, фахової лексики, тощо, і доведено до рівня повноцінної сучасної мови. Тобто, будь-які аргументи на кшталт «украинский язык годится только для фольклора» чи «я со слезами на глазах представляю себе учебник по квантовой физике на украинском» (до речі, такі підручники існували й існують в природі), можна відкидати, опираючись на далекий досвід заснування Хайфівської політехніки – там стартові умови були ще важчими, як для викладачів, так і для студентів. Щоправда, там був такий аргумент, як непереборне бажання, котре в наших умовах не настільки яскраво виражене.

 

Насторожують акції на кшталт розгону театру на їдиші, будь-яке трощення, тощо – у наш час далеко не кожен це зрозуміє, тим більше, виправдає подібні методи; навпаки – будь-що подібне має здатність спровокувати відразу й неприйняття щодо української, оскільки асоціюватиметься з не дуже приємними у житті подіями. Сучасні досягнення у психології та педагогіці матимуть вдосталь сильних аргументів проти подібного чи відверто силового насаджування будь-яких переконань.